Сергiй Степа, твори

Твори Сергiя Степи.

 

G  E  N

 

 - Заходьте, будь ласка.

 - Розумієте, справа в тому, що я

не можу нікуди увійти. Я можу       

лише звідкись вийти.

 (З розмови).

 

Поки Земля іще вертиться,

Поки вистачає вогню,

Господи, дай  кожному,

Те, що потрібно йому.

                                                          

                                                              

 

 

   Звичайно, у всього є початок. Не знати, далеко чи близько, бо відстань до нього ніхто не міряв, з тієї простої причини, що невідомо, де саме він знаходиться.  Та й про який саме початок іде мова – про абсолютний чи про якийсь локальний,  початок чогось конкретного? Думка про рух – початок самого руху. Щось подібне казав хтось із філософів, Геґель, імовірно. Думка гарна – зовні, але, звичайно, не матеріалістична. І тому незрозуміла людям, які звикли мислити конкретно, кількістю в першу чергу, нехай без якості. Незрозуміла вона, гадається, і іншим людям, які думають якісно, незважаючи на кількість. Бо ось є думка про рух. Але рух той ніяк не починається. Тобто, за Геґелем, він є, але ж його немає, бо не починається. Отже, думка невірна сама по собі. Є початок без початку, рух без руху, а щоб він справді був, той рух, то має відбутися саме рух якоїсь матеріїї, і лише  тоді рух стає рухом. Геґель неправий, як майже завжди. З ідеалізмом далеко не заїдеш, це точно. Подобається це комусь чи ні.

   І, як не дивно, самим простим видається питання не локального, а абсолютного початку. Адже в цьому випадку, на даному етапі розвитку людства, можливі лише два варіанти. Але принципово – котрий саме? Принципово – обидва уживаються один з одним. Мислитель-учений, помолившись у неділю в церкві, повертається до загадок Великого Вибуху, а суперечностями між своїми думками нехтує, бо не може існувати без жодної з них. Що ж, можливостей усього дві. Це ж пусте, зовсім небагато, не з такими проблемами справлялися мудрі мужі. Справляться й зараз, нема підстав для сумніву.

   Мцор під*їхав до перону не з того боку, з котрого сподівався. Дивного в цьому нічого не було, адже жодного разу він не їздив тут на автомобілі. Та й саме поняття автомобіля для нього тоді не існувало як щось реальне, так собі – вони десь є, ті автомобілі, хтось вертить кермом, але для Мцора вони були тотожні з поняттям космічних супутників, у котрих ніколи не сподівався подорожувати. Однак час пливе-тече-біжить-вирує, і те, що вчора здавалося неймовірним, сьогодні стає фактом. Матеріалізується, так би мовити.

   Мцор залишив свою «Інсігнію» поміж гуртожитками, навіть не збираючися зачиняти дверцята. Якщо ось ця тачка здатна за половину дня перенести його на кілька тисяч кілометрів, то, очевидно, не має ніякого значення, де її залишати і зачиняти чи ні. Абсолюно ніякого. Бо щось тут не так. Присутнє щось Ґеґелівське. Чи Кантівське. Присутній, одним словом, не матеріалізм. А що саме – побачимо, подумав Мцор. Для цього я й тут.

   Зранку Мцор прокинувся, як завжди, не дуже веселий, але, не як завжди, йому було точно відомо, що необхідно робити. Поголитися, звичайно, без цього не можна, потім душ – за звичкою. Одягнутися. Сісти за кермо. Рушити. Просто їхати вперед, куди веде шосе. Ось що він мав робити. І зробив. І опинився далеко-далеко від того місця, де прокинувся. Та ще й у осені. Ближче до початку, можливо, принаймні він сподівався, що ближче... Йому не хотілося зараз осені, але з цим не можна було нічого вдіяти, адже тоді була саме осінь. Осінь північна, стрімка, безжалісна, вона зіщулює людину, робить її меншою, провітрює очі, вуха, ніздрі, легені і наносить на кісточки пальців неприємну шкірку, схожу на наждаковий папір... Мцор стояв перед гастрономом і  дивився на скрючених прохожих, ніби чув навіть їх думки. Втім, думок було зовсім мало, переважали картинки у стилі наївного реалізму, а також пожовклі фотографії, здебільшого багаторічної давності.

   Мцор також думав, і перед його очима також стояли картиночки і фото. Але не треба було ні думати, ні дивитись.  Потрібно було йти. Бо там, на своїй квартирі, у своїй кімнаті, була Ірина. Лише вона. Більше в кімнаті не було нікого. Чомусь Мцор був у цьому впевнений.

   Мцор ще глянув у той бік, де залишив «Інсігнію», але її там уже не було. Лише клаптик порожнього простору. Нічого дивного, подумав, чого б то їй там стояти і тривожити думки перехожих. Вона зараз десь у іншому місці, треба сподіватися, надійному.

   Він зайшов у гастроном і купив пляшку сухого червоного вина. Ніколи не зашкодить мати при собі. Тим більше зараз, коли  мав зробити абсолютно незвичну річ. Пляшка вільно розмістилася у внутрішній кишені пальта, що Мцора здивувало. Коли вийшов на тротуар, задзеленчав телефон, у кишені того ж таки пальта. Так, чудово, подумав Мцор. Це Королева. Королева Ошар. Він знав, що вона його відшукає, так чи інакше. Знав, що треба її попередити. Але знав і те, що вона почала б ускладнювати питання, відповіді й висновки, і думки, і погляд на різноманітні речі, і сказала б йому наприкінці: подумай. І він би нікуди не пішов. Тобто не сів зранку в авто і не поїхав би. Просто вперед. Куди веде шосе.

   Телефон дзеленчав. Не співав, не скиглив, не рипів зубами, не мукав, а саме дзеленчав. Як апарат довоєнного виробництва у комунальній квартирі на Васильовському острові. Тому Мцор знав, що це його мобілка, а не когось там ще. І Королева Ошар знайшла її у просторі, де немає відповідної мережі. Взагалі, немає, мабуть, на світі речей, на котрі  вона нездатна.

   - Слухаю, - озвався Мцор.

   - Милий мій, нарешті я тебе знайшла, - почувся гладенький голос. – Куди ти щез?

   - Я не щез. Я просто пішов. Точніше, поїхав.

   - І куди ж ти поїхав? – її голос уже наповнився болем, і луна від цього забухкала у Мцорових грудях.

   - Не знаю точно, - відверто відповів Мцор. – Я їхав просто уперед, як це дико не звучить.

   - Навіщо?

   - Не знаю. Я, здається, щось шукаю.

   - Що саме?

   - Не знаю.

   - Якщо не знаєш, що саме шукаєш, то як ти його знайдеш?

   - Мені здається, коли я його побачу... чи почую... чи відчую... чи торкнуся його, то буду знати, що це – те саме, що мені потрібно.

   Запала мовчанка. Через півхвилини Королева Ошар сказала:

   - Це називається – ти хочеш вибігти із світу. Того світу, в котрому переживаєш кожнодення і який тобі набрид. Вибігти, і попасти в інший світ, гарний, логічний, зрозумілий. Світ, у котрому немає питань без відповідей. Але, Мцоре, такого світу немає. Ти його придумав. Кожна людина, до речі, вигадує собі щось подібне, але шукати цю примару наважується один з мільйона.

   - Ні, - відказав Мцор.

   - Що – ні?

   - Ні, - повторив Мцор.

   - Поясни, будь ласка, - тихо попросила Королева Ошар.

   - Про все це я знаю. Але я не шукаю нового світу, іншого світу, гарного світу, логічного світу і так далі. Взагалі ніякого світу я не шукаю. Шукаю щось, повторюю, але не знаю, що саме.

   - Добре, - зітхнула вона. – Зачекаємо. Де ти зараз?

   - У осені, - відповів Мцор. – У північній осені. Небо  низьке, ніби  ось-ось збирається впасти на землю. Вітер дме з усіх боків, такий твердий, що, здається, в нього можна спертися і встояти на ногах.

   - Ти залишив таку чудову весну, - сказала вона.

   - Так, - згодився Мцор. – Людина глупа, іноді вона поводиться так, ніби й розуму в неї немає. Я не виняток.

   - Тоді... цілую. До завтра.

   - Цілую, - відповів Мцор. – До завтра.

   Мцор розмірковував, йти пішки чи дочекатися автобуса. Три  зупинки – наче й недалеко. Не вирішивши нічого, продовжував стояти й розглядати перехожих. Так, подумав, ти залишив весну заради цієї осені. У котрій  уже один раз був. А у весні... що ж , Сонце справляє чергове весілля із Землею, посеред цвітіння і зелені, під чистою голубизною високого  молодого неба, адже ж це вони роблять після кожної скандальної осені, котра закінчується розлученням на деякий час, так що весняне весілля стало настільки банальним-банальним, настільки неминучим-неминучим, настільки обов*язковим-обов*язковим, що не всі навіть помічають це весілля, цієї гри, ласки, поцілунків, дотиків, невиконуваних обіцянок і відвертої брехні, бо і Сонце, і Земля можуть говорити неправду. З тієї простої причини, що поняття правди і неправди означити не може ніхто, тому вони є лише джерелом фантазії, абстрактного мислення – не більше.

   Мцор точно знав, що станеться, якщо він сяде на лавицю, чекаючи на автобус. Йому не хотілося, щоб це сталося знову, тому нікуди не сідав. Але і йти чомусь не поспішав. Подумав, і зрозумів, чому не квапиться. Спочатку необхідно забути все, що було. У кімнату до Ірини не можна заходити зі спогадами.

   Тоді забудь, сказав  собі. Натомість згадалася ніч, коли вони з Королевою Ошар йшли тихим  курортним містечком. Місяць був повний-повнесенький, як перепомпований футбольний м*яч, здавалося, з його нутрощів почнуть вистрибувати м*ячики-Місяці і будуть витанцьовувати навколо головного Місяця-м*яча. Зірки безсоромно кліпали довгими віями...

   Однак зараз немає спогадів, знову пробував наказати собі Мцор. Є пляшка вина у кишені пальта. Є телефон, маленький, як сірникова коробка, у іншій кишені. І чого то кишені такі глибокі? Мцор оглянув себе, наскільки міг, і тепла хвиля мало не збила його з ніг. У ту ж мить  відчув запах, запах свого червоно-бурого, з темними плямами (для дизайну) пальта із штучної шкіри,  його тіло знаходилося в цьому пальті, результату довгих пошуків і вирішення ідеї-фікс, хоча вирішення й половинне. Зовсім не має значення, що все це відбувалося дуже давно. Те, що з людиною вже відбулося і стало, скажімо так, одноосібною історією, неймовірно величезна вага часу спресовує у маленький-маленький такий предметик, котрий зовсім необтяжливо тягати за собою, і завжди можна відділити від нього крихту, і чітко побачити в тій крихті, до смаку, до запаху, до найтихішого звуку, до найневідчутнішого дотику мить, годину, хвилину чи день, і згадати при цьому відчуття сорому, чи гордості, чи ніяковсті, чи ганьби, чи недоречності, чи обов*зковості, страху, відваги і ще багато чого, що й перелічити неможливо. Таке собі життя в житті. Не чиєсь, власне, і тому ти маєш на нього право. Отож, таким життям у житті була історія цього ширпотребівського пальта. У самому зародку ідея полягала в тому, що Мцор вирішив купити саме шкіряне пальто. Виробів з шкіри у численних універсамах і універмагах не було взагалі, якщо не брати до уваги всілякий дріб*язок, серед котрого найбільшими за розміром були рукавички, і то лише жіночі. І, коли Мцор побачив у Гостиному дворі це пальто, він купив його, не думаючи. Мцора не відвернув від покупки ні той факт, що пальто це із шкіри штучної, ні те, що його колір можна було охарактеризувати словом «виклик». А зараз воно знову на ньому. Пальто вибило з Мцора стружки спогадів, і він знову повернувся у осінь, і знаходився лише в осені, а не десь іще.

    Зрозумівши це, Мцор рушив пішки.

   Ішов він хвилин п*ятнадцять, розмірковуючи над тим дивним явищем, що дівчата, які попадаються йому на шляху, мають одне й те ж ім*я. Ірина була третьою Іриною підряд. У цьому дивному збігу обставин не було смислу шукати якусь містику, то ж Мцор цього й не робив. Лише зафіксував, як факт. Іншим фактом, для фіксації котрого ще вистачало часу, було те, що Мцор почав аналізувати дію на його організм алкоголю. Алкоголь, безперечно, діяв на нього позитивно. Він не втрачав голову, не ліз ні до кого з якимось претензіями, а дівчат взагалі не ображав. Але, трохи подумавши, Мцор зізнався самому собі, що дія алкогольних напоїв має все-таки негативний бік. Мцор не міг мислити логічно вже після двох пляшок пива. Мислити – міг, але логчно – ні. Що ж, зітхнув, немає односторонньої медалі. Зробивши такий глибинний висновок, він натиснув на кнопочку дзвоника будинку, де мешкала Ірина. Чомусь він був упевнений, що вона обов*язково вдома і що в неї не може бути зараз ніяких гостей.

   Будиночок... що ж, будиночок... виготовлений з дерева і пофарбований провінційною синьою фарбою, котру, до того ж, не завадило б підновити. Два, так би мовити, поверхи, але найкраще підійде – два рівні. Мцор знав, що на першому рівні є три невеликі кімнати із земельною долівкою, підлога є лише у спальні. Розумне вирішення проблеми. У кухні – навіщо? Щось прольється – не треба витирати, земля все втягне у себе. Ірина ж на перший поверх не зважала, вона влаштувала навколо себе миле таке, затишне середовище, і змусила хазяїв добудувати внизу душову. Підлоги там не було також, бо навіщо, але тепло і гаряча вода були. Ірина створила для себе пристойні умови існування.

   Взагалі, Мцоре, подумав Мцор, тобі щастить на тямущих жінок. І справа тут не обов*язково у тому, що сам ти тямущий, це видається тобі сумнівним, чи, принаймні,  нічим не доведеним, а просто – таланить. Потім цей ланцюжок вдалих знайомств закінчиться, і попадатимуться тобі самі лише стерви. Що ж ти, хлопче, скажеш тоді? Зізнаєшся, що сам такий? Але в цьому ти не впевний також.

   Одначе ти тут не для того, щоб гадати, що буде в майбутньому. Це ти вже знаєш, до того ж. Ти тут зовсім для іншого. А ось для чого – саме це тобі невідомо. І, може, відомим і не стане.

   Мцор ще раз змусив дзвоник задзеленчати, цього разу довше. У верхньому вікні колихнулася занавіска, і через хвилину з будинку вистрибнула Ірина.

   - Хвіртка не зачинена, - сказала вона.

   - Я б хотів зайти у будинок, а не до двору.

   - То заходь, - сказала вона, і очі її радісно залищали за лінзами окулярів. Мцор давно вже вирішив, що окуляри їй дуже пасують.

   Вони піднялися у верхню кімнату. Одну із стін вкривав великий персидський килим, на підлозі розкинулася шикарна ведмедяча шкіра, на стінах висіли, тут і там, у впорядкованому непорядку, цікаві картини, маслом на полотні, і Мцор був упевнений, що серед тих картин є оригінали. Посеред кімнати розмістився столик, середніх розмірів, з двома стільцями, під вікном стояв інший стіл, письмовий, і у невеличкій порівняно кімнаті знайшло собі місце шкіряне крісло темно-зеленого кольору. (Мцорові спало на думку, що, може, саме це крісло навело його на думку придбати шкіряне пальто.) Був ще шкаф-трюмо із дзеркалом. Але головним, принаймні для Мцора, було двоспальне металеве ліжко, метал був пофарбований якісною білою фарбою, і, таким чином, обстановка кімнати справляла враження розкішної.

   Мцор відмітив, що на ліжку лежала розчинена книга, і поверхня ліжка була прим*ятою. Отже, мабуть, Ірина лежала і читала.  У голові цієї дівчини розміщалося дуже багато прочитаних книжок, і Мцор це добре знав.

   - Я думала, ти пішов  у кіно. Ваші пішли всі, - сказала Ірина, влягаючись на ліжку. Мцор сів на своє звичайне місце – у крісло. Кращого крісла він ще не бачив, а тим більше не сидів у ньому. Як ти міг сидіти, якщо й не бачив? – майнуло питання. Логічна неточнісь, котра відразу ж і забулась.

   - Я знав, що тебе там не буде. Крім того, я вже бачив.                              

   - Звичайно, усі нові фільми ти дивишся першим. Це «Генералы пещаных карьеров»?

   - Ґенерали, - відказав Мцор.

   - Мцоре, скажи відверто, ти маєш намір почати вчитися?

   - Я ще роздумовую над цим, - цілком серйозно відповів Мцор, і Ірина розсміялася.

   Прозвучали ще кілька речень, котрі складалися з нічого не значущих слів, котрі, у свою чергу, будувалися з байдужих букв, а потім відбувся дотик губ і сприйняття знайомого, майже рідного, запаху; губи її були червонувато-рожеві навіть тоді, коли вона не користувалася помадою; груди, важкі і стрункі, напружилися під вагою Мцорового тіла; він підняв її светр і почав пестити ті груди поцілунками, вони заслуговували на це на всі сто відсотків; потім рука Мцора потягнулася до її міцного стегна і там зупинилася; Мцор зрозумів, що йде в невірному напрямку. Він сів, кинув пальто на металеву дужку ліжка і сказав:

   - Нам треба поговорити. Дуже серйозно.

   - Ми завжди говоримо серйозно. Якби це було не так, я з тобою взагалі не розмовляла б, - насмішкуватість ніколи не полишала її рожевих губ, інколи це дратувало Мцора, але дратувало настільки легко, що він не звертав на це уваги. – То кажи, в чому справа?

   Мцор зітхнув і почав походжати кімнатою, щось йому заважало, не міг зрозуміти, що саме, але слова, підготовлені заздалегідь, вимовити не міг. І не розумів, чому.

   - Мені ще чекати? – спитала Іра з тим своїм вічним  усміхом, чи з іронією, чи з багатозначущістю, чи із всезнанням і майже невловимою байдужістю, а, якщо бути точним, із сумішшю цього всього.

   - Почекай ще трошки.

   - Угу, - почулося у відповідь. – Часу в мене, знаєш, цілий океан. Але, зізнаюся, це почало мене цікавити.

   - Я радий, що можу тебе чимось зацікавити.

   - Багато чим, і ти це знаєш...

   - Зрозумів! – перебив її Мцор. Так, він зрозумів. Це общага у всьому винна. Ця будівля містить у собі всяку-всячину... Випадкові дівчата, якими ще й обмінюються посеред ночі. Бруд простирадл. Розхитаність ліжок. Жорстокий преферанс від ранку до ранку. Лайка, з приводу і без, це просто стиль спілкування. Непристойні анекдоти. Декалітри спиртного, котре не піддається обліку. Общага, звичайно, гніздо розпусти. Якщо задуматись над цим на кілька хвилин. Або прожити там кілька місяців... А, з іншого боку, посміхнувся сам до себе Мцор, на все можна дивитися з іншого боку. Двадцятирічні ж люди, неминучі гріхи молодості, не гріхи навіть, а невеликі грішочки, дитячі пустощі, несерйозні і навіть не усвідомлені.

   - Ти чого усміхаєшся? Поділився б...

    - Ти згодна з думкою, що общагу можна розглядати як легітимний бордель?

   - Легітимний? – перепитала Іра. – Де ти підхопив це слово?

   - Не має значення. Ти згодна?

   - Ох і присниться ж людині... Як тобі таке спало на думку? І це саме те, що ти хотів зі мною обговорити?

   Іра так само лежала на ліжку, у  спідниці, у світлих колготках, і хвилюючі лінії її тіла приліплювали до себе спочатку погляд, потім забиралися у мізки, потім у думки, потім перетворювалися у символ бажання, і це бажання зачиняло чоловіка у заґратованій в*язниці, від ґратів тих подітися було нікуди. Розміри її фігури були ширші за переміряний стандарт різних красунь, ідеалів сучасного світу, Мцор, одначе, не міг збагнути, як скелет може бути ідеалом. У Іри все було ширше, і якраз настільки, щоб зводити з розуму Мцора: відстань між очима, котрі самі були широкими, між куточками рота, між вухами, між щоками, між носовими ніздрями, і ще в Іри були широкі думки і надзвичайно широка ерудиція.

   - Ні, зовсім не це.

   - Тоді при чому тут общага?

   - При тому, що ми там познайомились. І там найбільше   зустрічались. У твоєму раю я був лише кілька разів. І без запрошення, як і сьогодні... І саме тому... знаєш, тут недалко є гарний сухий лісочок. Сосновий. Чути, як море купається у самому собі. Підемо туди, добре?

   - Як хоч, ще не пізно, - легко згодилась Іра і тої ж миті почала вдягатися.

   Взула коричневі замшеві чіжемки, під колір сукні, також із замші, усі без винятку речі були в неї добротні і недешеві, як і пальто, замшеве, звичайно. Своє чорне-чорне, чорного лиску волосся  залишила невкритим, усміхнулася і сказала:

   - Я готова.

   Лише тоді Мцор трусонув головою, позбавляючись задумливості, схопив своє пальто, а пляшка вина вивалилася з кишені і зрадливо покотилася підлогою. Не розбилася, на щастя.

   - Судячи з усього, розмова справді буде серйозна, - сказала Іра, не коментуючи побачене детально.

   - Це вже як вийде, - буркнув Мцор і розмістив пляшку у належному їй тимчасовому місці.

   - Що значить – як вийде? – награно обурилась Іра. – Ти ж так важко готуєшся до цього.

   Мцор зиркнув на неї. Звичний усміх. Вона не вважала важливим те, що мало статися. Чи здогадувалася вже, що буде. Не має значення, подумав Мцор. Швидше б дістатися того лісочка. Там він відчує себе вільнішим і його слова не здаватимуться фальшивими.

   Але, Мцоре, справа не в тому, що тобі конче потрібний той лісочок. Справа в тому, що минулого разу, колись, ви були саме там.

   Спочатку вони йшли мовчки. Іра тримала Мцора під руку і час від часу хилилася до нього всім тілом так, що він відчував притиск її грудей.

   - Ти не хочеш мене поцілувати, Мцорику? – спитала, коли вони відійшли на належну відстань від можливих поглядів чужих людей.

   - Хочу, - просто відповів Мцор.

   - Тоді чому не цілуєш? І взагалі – що з тобою сьогодні? Ніяких жартів, каламбурів, ніби ти отупів за одну мить. Чи в тебе якийсь злам? Чи якісь проблеми? Чи просто перепив учора?

   - Учора ми були разом до самої півночі, - відповів Мцор. – Не пам*ятаєш?

   - Учора? – перепитала вона. – Так, у мене було вчора побачення, лише не пам*ятаю точно, з ким саме. Значить, це було з тобою?

   - Зі мною, як не дивно.

   - І тобі сподобалось?

   -Ні, мені зовсім не сподобалося. Мені зовсім нічого не сподобалося.

   - Ага, значить, у цьому справа.

   - Так, саме в цьому.

   - І саме тому ми зараз йдемо до лісу на березі моря? В таку холоднечу?

   - Саме тому.

   - Ну, добре, - сказала Іра.- Тоді хоча б поцілуй.

   Мцор поцілував спочатку її очі, потім ніс і вуха, а потім, мандручи язиком по щоці, відчув гарячі хвилясті гарні губи і почав торкатися їх так, ніби робив це вперше. Тут Мцор знову згадав, що сьогодні йому треба робити не це, розмістив її долоню у своїй і обережно потяг у бік лісу. Сподіваючися, що там, між соснами, усе стане яснішим, простішим, природнішим.

   Лісочок зустрів їх мелодією неспокою, котру вигравав вітер на кронах високих дерев, і мелодїєю моря, також тривожною, котру море творило саме в собі і ніби саме для себе.

   - Море самодостатнє, - сказав уголос Мцор. – Воно є, і йому більше нікого й нічого не потрібно.

   - О! – згукнула Іра. – Нарешті щось прозвучало. А то я вже почала нудитися.

   Мцор не відповів. Вийняв пляшку з вином, скинув пальто і склав його у кілька разів, щоб клунок став якомога тугішим. Потім приклав цей утвір до стовбура дерева, і обережно, але твердо почав об нього бити дном пляшки. Парафінова затичка повільно почала висуватися з горловини, Мцор бив доти, поки її  можна вже було витягти зубами. Відпив один ковток і протягнув пляшку Ірині. Вона взяла її і спитала:

   - За що ж ми п*ємо?

   -Просто п*ємо. Вигадати щось можна завжди, але чи в цьому є необхідність?

   Іра у відповідь мугикнула і добряче приклалася до пляшкового отвору. Вона, звичайно, була людиною витонченою, і саме тому простою. Зайва манірність не була рисою її характеру, Мцор поважав її за це. Втім, Іра була продуктом свого часу, не більше і не менше. Як і всі ми, подумав Мцор, хочемо цього чи ні.

   Мцор розстелив пальто на землі, і вони сіли один біля одного, обійнявшись. Слова на певний час залишили їх обох, та й чи потрібні слова хлопцеві і дівчині, якщо їх тіла дотикаються? Повітря було солонуватим на смак. Крони сосен і море утворювали дует. Ось так і можна писати музику імпресіоністам, подумав Мцор. Піти туди, де звучить природа, і перенести це звучання на нотний папір. Додавши трохи фантазіїї і хисту. Чи таланту. Чи геніальності. Втім, геніям, мабуть, нема потреби нічого списувати. Навіть у природи.

   Мцор відчував чекання Іриного тіла. Чекання мозку. Чекання її еґо. Чекання її світосприйняття. Її ставлення до нього. Чекання її самотніх ночей. Він був упевненим, майже абсолютно, що вона реагуватиме на його слова саме так, як він і сподівався. Але якщо – ні? Якщо у їх стосунках є якась маленька хитра тріщинка, котру він не помітив? І тоді його абсолют стане лише абстракцією бажання? Тому Мцорові було важко. І, крім того, у його словах буде умовність. Обов*язково. Лише так це буде по-чесному. Мцор жив тоді з чіткими уявленнями про чесність, про правду. Про порядність. І твердо вірив у братство усіх людей. Хоча це братство тоді, у ту мить, було зовсім ні до чого.

   - Знаєш, Іро, я, здається, кохаю тебе, - вичавив із себе Мцор і заплющив очі. Не надовго, на кілька секунд. Потім подивився їй в обличчя. Яким був той погляд – байдужим, твердим, ніжним, прохаючим, зверхнім, приниженим? Цього Мцор не знав. Втім, його погляд не мав тої миті ніякого значення, бо Іра не помічала його. Вона дивилася всередину самої себе. Мцор відчув, що тіло її напружилося до краю, а у великих очах збиралася волога. Час зник, щез, припинив свій неминучий рух. Отже, й часом можна керувати, лише це дуже важко зробити. Надзвичайно важко.

   Мцор побачив таке, чого не бачив ще ніколи. Ірині губи почали дрижати, гарна лінія спотворювалась і змінювалася щомиті. Мцор без усякого  задоволення відчув, що дрижать і її руки, і все тіло. Іра щільно притислася до нього, щоб заспокоїтись, але це не допомогло, володіти собою їй не вдавалося.

   Згодом з її карих очей викотилися дві сльозинки. Вони повільно ковзали щоками, як вирок, як надія, як минущість, як вічність, як потрібність і непотрібність усього того, що зветься життям, чи нежиттям, чи існуванням або неіснуванням, у тих двох сльозинках зібралоя все, що можна назвати суттю, істиною, бо Мцор тоді вірив, що такі поняття існують і їх можна розтлумачити нормальною людською мовою, причому розтлумачити всім, тим, котрі живуть зараз і тим, які житимуть у майбутньому, більше того, Мцор був певен, що люди, які жили раніше, також можуть усе зрозуміти, навіть у тому випадку, якщо не розуміли це при житті. Іра не витирала сльозинки, вони ковзали і зупинилися на її губах. Сльозинки зв*язали простір очей з простором губ, і простір, таким чином, виявився замкнутим. І ніби сховав щось усередині самого себе.

   - Чому ти плачеш? – з максимальною обережністю спитав Мцор.

   - Від щастя, - відповіла Ірина хрипким голосом. – Мені ще ніхто такого не казав, і невідомо, чи скаже  колись. Втім, мені більше й не треба. Я люблю тебе.

   Мцор зітхнув, непомітно, лише про себе. Мцор був  дуже наївним тоді, він гадав, що слова «я кохаю тебе» накладають на людину важкий вантаж, Мцор не розумів ще, що світом править не щирість, а Величезна Брехня, за котрою стоїть Гігантська Правда, але така Правда, котру більшість людей не може ні зрозуміти, ні сприйняти, ні прийняти.

   І тоді багатотонне бажання, котре накопичувалося в ньому кілька місяців, вирвалося на волю. Мцор припав до Іриного тіла,  Мцор був і грубий, і ніжний, він пестив її до знемоги, чуючи у відповідь лише тихий стогін, а потім почав звільняти її від зайвої одежі, зовсім не зустрічаючи нікого опору. Опору не було, але почулись якісь слова. Слова ті дрижали, як і все тіло. Спочатку Мцор не прислухався до змісту, але раптом збагнув, що повторюється одне й те саме речення:

   - Тільки не тут... тільки не тут... тільки не тут...

   Мцор напочатку не зважав на ці слова, цілуючи гладеньку шкіру її стегон, котрі містили в собі похіть усього світу і обіцяли пережити найсолодкіше  з усіх щасть,  а потім звернув увагу, що тембр, інтонація, вдих та  видих її легенів зовсім не відповідають змісту слів. Бо поза цим змістом був інший зміст, могутніший, бажаніший, вимогливіший, переконливіший. Роби швидше, швидше, швидше, я знемагаю – саме цього просила її затамована, цнотлива спраглість. І Мцор завагався, він не знав, що робити з цим усім. Продовжував цілувати стегно, перейшов до коліна, подумав, що гарні жіночі ноги ще стрічаються де-не-де, але ці ноги не просто гарні, вони неперевершено гарні, і саме тої миті, коли ця думка вивітрилася, він усе зрозумів. Нащо людині усе розуміти? – немає ніякої потреби, але це сталося, і це пояснювало їх дотеперішні тримісячні стосунки до самих дрібних подробиць, навіть тих подробиць, котрих можна було зовсім і не помічати. Вона просто незаймана, подумав Мцор. Тому вона дарувала йому своє тіло маленькими частинками, ніби вередуючи, чи соромлячись, але соромливість, як пояснення, Мцор відкинув давно, зважаючи на Ірине широкопанорамне бачення світу. Вона вділяла йому маленькі порції, щоб його бажання, часом, не вмерло з голоду, щоб не вивітрилося, і ще для того, щоб, часом, його інстинкти не втрачали надії. Але подарувати себе всю, до вичерпнутості, Ірина собі не дозволяла. Тому що, подумав Мцор, він до сьогодні не зумів відчинити цю останню скриньку. Ключем же було слово «любов». І ось, коли це слово прозвучало, воно відкрило увесь її світ, таємний, невимовлений, випещений, вихований і перевихований, самовдосконалючийся і майже сформований. Але чому – не тут? Бо снує вітер? Бо прохолодно? Бо відчуваються всепланетні запахи моря? Бо на землі? Бо після випитої склянки вина? Ні, зрозумів Мцор, справа не в цьому, а в тому, що заклало в неї минуле. У неї, судячи з усього, були чіткі уявлення про першу близкість з чоловіком. Котрого вона любить. Велике ліжко під білим балдахіном у просторій кімнаті. Квіти, усюди квіти, їх так багато, що голова паморочиться від суміші запахів. Вона, у відповідній одежі, білих декоративних рукавичках, із вуаллю, що прикриває усміх її губ (Мцор був упевнений, що усміх з її обличчя не зникне), і він, у фраку, під циліндром, білій сорочці з чорними ґудзиками, з чорним метеликом, тверезий, як дощова крапля на висоті дев*яти тисяч метрів над поверхнею землі.

                               І для мене співатиме

                               В темно-червоному Далі,

                               В чорно-білім своїм

                               Я голову низько схилю,

                               І задумаюсь я,

                               І застигну в глибокій печалі,

                               А інакше нащо на Землі

                                Цій правічній живу?

   Вони, ніби дивуючися, зовсім припинивши процес дихання, будуть стягувати один з одного ті елеґантні одежі, повільно, смакуючи, як ґурмани, передвідчуваючи те, що вони незабаром переживуть, чим наділятимуть один одного, і це можна назвати, звичайно, Великою Подією, важливою і вагомою у коротенькому людському житті.

   Мцор був упевненим у тому, що, якщо у Іри колись буде така кімната – переповнена зміксованим ароматом жасмину, роз, незабуток, троянд – то його, Мцора, в тій кімнаті не буде. То чи має він право грабувати в неї частину радості, закладати в пам*ять цей осінній терпкий вечір? Цей спогад зіпсує їй геть усе, бо... такі речі, мабуть, не забуваються. І він, Мцор, не хоче брати на себе солодку провину злодія. Як це йому не важко дається.

   Мцор змусив себе відокремитися від дівчини. Вона ж гладила свої груди, свої стегна, і промовляла: лише не тут... лише не тут. Мцор стояв на колінах і дивився на неї, і чекав, коли вона отямиться, прийде до себе. Чекати довелося хвилин десять. Хоча – хто його знає, скільки саме, адже ж часу тоді не існувало. Вона припинила повторювати свій рефрен і з подивом глянула на Мцора, погляд її був затуманений щойно пережитим.

   - Що сталося? – спитала тихо.

   - Нічого, - відповів Мцор. – Я вирішив... що це справді потрібно робити не тут.

   - Що... робити? – спитала вона за інерцією.

   Мцор не відповів. Відшукав пляшку із залишками вина і простягнув їй. Іра ковтнула, не розуміючи, мабуть, що вона п*є. Мцор допив усе до дна. Він не квапив її, сів на землю і просто чекав, заплющивши очі.

   Згодом, коли вже засутеніло, Мцор відчув, що Іра почала збиратися. Приводила до ладу одежу, не кажучи нічого. Він мовчав також, не хотілося не те що говорити, а навіть розплющувати очі.





Weblap látogatottság számláló:

Mai: 54
Tegnapi: 68
Heti: 186
Havi: 774
Össz.: 91 872

Látogatottság növelés
Oldal: GEN 1
Сергiй Степа, твори - © 2008 - 2017 - litrsergej.hupont.hu

A honlap magyarul nem csak a weblap első oldalát jelenti, minden oldal együtt a honlap.

Adatvédelmi Nyilatkozat

A HuPont.hu ingyen honlap látogatók száma jelen pillanatban:


▲   Laptop 1 Ft-ért? Regisztrálj most! - Vatera.hu
X

A honlap készítés ára 78 500 helyett MOST 0 (nulla) Ft! Tovább »