Сергій Степа

 

 

                      НЕЗАВЕРШЕНЕ КОЛО

 

 

 

 

 

 

 

 ISBN 978-966-176-022-5                

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Юрій Миколайович Ко­зичко мешкав у районному центрі по ву­ли­ці Івана Франка у невеликому особняку під оди­над­цятим но­ме­­ром. Особняк доброт­ний — десь із трид­цятих років, із великої чесь­кої цег­ли, в­­критий етернітом. У бу­дин­ку були три про­сторі кімнати з високими сте­лями, кух­­ня, ванна, невеликий перед­по­кій та шпейз. Бу­ла й пивниця, але Юрій Ми­­ко­ла­йо­вич жод­ного разу не заходив до неї. Як не за­­ймав­ся городом і по­двір’­ям, тож і по­­двір’я, й город жили власним жит­тям. Будинок належав райкому партії, тому за його стан відповідав кому­наль­ний від­діл. Комунальники дотри­му­ва­ли­ся гра­фі­ка ре­мон­тів, останній капіталь­ний ре­монт від­був­ся у 1988 році, і якщо б Юрій Ми­ко­ла­йо­вич задумався над цим фак­том, змушений був би визнати, що йо­му поща­сти­ло. Бо ж цей капітальний ре­монт був останнім, при­наймні у такій фор­мі. Але він про це не ду­мав. Коли почалася привати­за­ція житла, Юрій Миколайович лише пхик­нув. Слово «при­ва­тизація» було для нього чу­жим, во­ро­жим, а сам процес він спри­ймав як най­більше безглуздя, яке йому до­ве­лося пере­жи­ти за шістдесят із гаком ро­ків. Останній рік Юрій Миколайович почав по­чувати се­бе самотнім. Життя його скла­ло­ся так, що це відчуття було для нього зо­всім не­звич­ним. Він завжди жив у вирі якихось подій, до нього зверталися за по­ра­да­ми, його шу­ка­ли, йому майже без­пе­рерв­но телефону­ва­ли. І, навіть, коли прийшов час пенсії, Юрій Миколайович самотності не відчув. По­чуття самотності накопи­чу­ва­ло­ся посту­по­во, подій пройняла тіло неприєм­ним холодом. У нього скінчилися леза для гоління, тож позавчора він обійшов усі магазини, де ті леза у прин­ци­пі повинні бути. Але їх не було ніде. Ні з неіржавіючої сталі, ні простих, металевих. І всюди йому радили іти на базар. Бо лише там, казали, щось ще можна знайти. На «новому» базарі Юрій Миколайович не був ще жодного разу. Відчував до нього огиду навіть сильнішу, як до приватизації, бо та уже скінчилась, а базар продовжував існувати. Піти на базар означало визнати, що він існує не тільки для нерозумних людей, а й для нього, Юрія Миколайовича Козичка. І що він, колишній секретар райкому партії, без базару прожити не може. Це було принциповим питанням. Але в нього були й інші принципи. Зо­к­ре­ма, він голився щодня, не виключаючи й неділі. Одним із принципів потрібно було поступатись. І коли вчора вранці Юрій Миколайович неохоче підвівся з великого двоспального ліжка, підійшов до вищербленого дзеркала, невміло прикріпленого до стіни зігнутими цвяхами, погладив сиву щетину і уявив собі, як заростає білою бородою, то злякався. Що поробиш, треба іти на базар. День був звичайним днем початку грудня, з вологим повітрям, низьким безбарвним небом і неприємною розбовтаною сірістю під ногами. Добре, що хоч топанки не намокнуть, думав Юрій Миколайович, ступаючи звичними довгими кроками. І не вітається ніхто, подумав ще. Люди якісь метушливі, згорблені, всі ніби кудись поспішають. А куди поспішають, коли роботи катма? Ось вам і капіталізм. Ось і життя без комуністів. Куди ж то тепер підете скаржитись, коли райкому нема? Ця думка Юрію Миколайовичу сподобалась, і він прокрутив її кілька разів. Базар був непривітним, вітряним, із безліччю великих і малих калюж. Люди старанно місили грязюку, ходили від прилавка до прилавка. Юрій Миколайович морщився і ступав так, ніби йшов мінним полем. Леза знайшов тільки в останньому ряді, це були маленькі коробочки «Ленинграда» у трьох стосиках. Юрій Миколайович відрахував п’ять коробок і заплатив, скільки просили. Про те, що на базарі звикли торгуватись, він, звичайно, не знав. Із відчуттям задоволення і водночас огиди Юрій Миколайович повернувся додому, відкрив  одну коробку і одразу помітив, що леза не нові, були в користуванні, і навіть не одноразовому. У жодній пачці не було нових лез, а деякі вже й зіржавіли. Клянучи неголене обличчя й себе за те, що поступився принципом, Юрій Микола-йович повернувся на базар. Глянув, нарешті, на продавця, рожевощокого молодика. Юрій Миколайович сердито, аж сам собі здивувався, вигукнув: ти що це мені продав, га? Парубок не відповів, стояв так само спокійно, і погляд його чимчикував понад головою покупця. Я тебе питаю, не чуєш, чи що? Юрій Миколайович ухопився за ґудзик пальта продавця. Ґудзик покірно приліпився до долоні, а молодик спокійно подивився на місце, де колись був ґудзик, і сказав, ніби й не відкриваючи рота: Убирайся, папаша, бизнесу мешаєшь. Убирайся?! У Юрія Миколайовича перехопило подих, він перехилився через прилавок і затрусив вилогами шкіряного пальта суперника, а ґудзик упав на землю із відкритої долоні. Та ти знаєш, хто я? Та я... Молодик опустив погляд додолу і кілька секунд спостерігав за маневрами нерозумного покупця, а потім раптом його правиця, котру він весь час тримав у кишені, з великою силою і коротко зустрілася з підборіддям Юрія Миколайовича. Юрій Миколайович відчув, що йому дуже боляче і що він не тільки втрачає рівновагу, а й летить. Летить так, як летів одного разу в дитинстві, падаючи з сливового дерева. Він приземлився поруч із жінкою, одягненою в усе чорне, котра торгувала молоком, сиром та яйцями. Щодня вона приносила на базар свій товар, не надто ходовий. Із сусіднього села, пішки — п’ять кілометрів у один кінець. Ця обставина ніби давала їй право спокійно і мудро спостерігати те, що відбувалося довкола. Лежачи в калюжі, Юрій Миколайович дивувався не тому, що його вдарили, а що ніхто зі сторонніх на це ніяк не зреагував. Покупці продовжували місити грязюку, продавці зоставалися на своїх місцях. Не було жодного зойку, не було крику та галасу і не було міліціонера. Пальто Юрія Миколайовича швидко увібрало в себе половину калюжної води. Він не знав, що чинити. Підійматися було страшно й принизливо. Незалежно від власної волі Юрій Миколайович вичавив із себе кілька слів, жалібно поглядаючи на жінку в чорному, котра торгувала молоком, сиром та яйцями: він продав мені погані леза... Іржаві. Іди додому, чоловіче, іди додому, скорботно-примирливо сказала жінка в чорному. Але ж він... злодій... хам... розбійник... Іди додому, небоже, знову сказала жінка. Їх тут багато таких. Вона зробила три кроки, підняла із землі шапку Юрія Миколайовича, тицьнула йому в руки. Додала знову: іди додому, забудь про все. Юрій Миколайович сяк-так підвівся, пальто, насичене важкою вологою, не-звично тягнуло донизу. За кілька кроків він відчув у носі неприємну теплоту — текла кров. Віднайшов несвіжого носовичка, приклав до носа і поплентався через увесь базар до виходу. Знову дивувався, що ніхто не цікавиться ні ним, ні його носом, не тицяє пальцем в його бік. Байдужі погляди ковзали по ньому, і люди відразу відверталися, ніби спльовуючи неприєм-ний присмак. Навіть міліціонер, вгледівши Юрія Миколайовича, поквапився повер-нутися до нього спиною. Юрій Миколайович зрозумів, що йому не залишається нічого іншого, як дістатися занедбаної домівки, сховатися від людей за непрозорими стінами. Знову поринути у власні думки, де він сам собі господар. Щоправда, тим думкам він ще не в змозі дати лад. Думки плутались, налітали одна на одну, розбивалися без усякого дзвону і змінювалися, виникали знову. У думках панував безлад. Але коли він у важкому вологому пальті, з розбитим носом повертався з базару додому, у мозку Юрія Миколайовича звідкись вигулькнуло слово, котре миттєво вишикувало усі думки у рівнесенькі такі, ніби видрукувані на машинці, рядочки. Це слово було: папери. Ось, ось воно, із величезною полегкістю думав Юрій Миколайович. Через деякий час, може навіть сьогодні, він має отримати папери. Ті, що надходять особливими каналами. Цілком імовірно, що він уже давно мав отримати їх, але з якихось причин вони затримуються. Та й скільки зараз таких, як він. Але папери надійдуть, обов’язково, і тоді все повернеться на свої місця. Тут виникло нове питання: а що це за папери? Про що вони повідомлять його, Юрія Миколайовича? Він почав думати над цим, і в думках знову з’явився хаос. Юрій Миколайович знищив неслухняні думки і повністю зосередився на ході. Ні на кого не зважаючи, він ішов, ішов і, нарешті, прийшов. Тільки тоді, коли зачинив за собою двері, невимовна, немічна лють охопила його від п’ят до маківки, він стискав кулаки, і в потиску тому не відчував сили, але ж і ми, і ми були молодими, і ми всі бачили майбутнє, і саме заради цього майбутнього, світлого, неперевершено гарного, напружували жилаві руки, а зараз якась падлюка, щур, он яку пику наїв, сховався за базарним прилавком, бо не хоче працювати, торгує усіляким барахлом і ось так, на очах багатьох людей, насмілюється звалити з ніг його, Юрія Миколайовича, його, Юрія Миколайовича, котрий працював усе життя, ніби мурашка, працював, творив, сподівався, усе заради майбутнього, і в чому ж майбутнє? у цих брудних базарах? ці молодики, котрі й читати не вміють, будуть продовжувати творити його, майбутнє? що з цього вийде? чим усе скінчиться? І в безнадійному відчаї Юрій Миколайович ліг на вкриту пилюкою підлогу і тихенько-тихенько, безголосо майже, заплакав. Куплений «Ленинград» він, звичайно, викинув. У нього були власні, які вже були в користуванні, леза, штук 60-70, котрі він, не знати чому, відкладав у пластмасову коробку. Не знімаючи вологого пальта, почав шукати ту коробку і знайшов її чомусь під ліжком. Потім, не вечеряючи, роздягся і ліг у ліжко. І проспав важким сном до наступного ранку. Зимові ранки Юрій Миколайович зустрічав із майже панічним страхом. Незатишний сум світанку був холодним, неприємним, але довго спати не міг, не вистачало молодої сили. Тож, помножуючи зморшки, відірвав ковдру від тіла. Погляд ковзнув килимом, просякнутим багаторічною пилюкою. Столом, вкритим залишками хліба та шкірок від з’їденої вже не знати коли ковбаси. Брудні склянки, виделки та ложки також були на столі. Юрій Миколайович заплющив очі і побачив інший стіл. Чистий, зі скатертиною з візерунками. Ось зараз я це все приберу, вичищу, вишкребу, бурмотів Юрій Миколайович. Так, зараз, саме сьогодні. Але, поки одягався, думки повернулися до інших речей, більш нагальних. Насамперед треба вигребти попіл із грубки. Грубка була невелика, чавунна, на одному боці мала нешироку, але довгу тріщину, від чого диміла нещадно, коли розпалювався вогонь. Вогонь треба було розпалювати і вранці, бо за ніч кімната ставала нестерпно холодною. Коли вогонь почав помаленьку   палахкотіти, грубка змушена була гріти і чайник. Юрій Миколайович повернувся в ліжко, під ковдру, на котрій була ще й перина. Так, казав собі під цокотіння на диво здорових зубів, людина у нас – насамперед. Людиною не перекидають, як дерев’яним кісточками рахівниць. Мене не забули, не можуть забути. Просто – лежать десь ті папери у шухляді ледарки-секретарки. Але, може, сьогодні поштою чи, в крайньому випадку, вечірнім поїздом, вони надійдуть. Буржуйка (він так і називав свою призвідницю тепла), надимівшись  вдосталь, оживила чайник, вода в ньому почала шуміти. Юрій Миколайович вдруге вибрався з ліжка, приготував собі слабенький чай. Доклав у грубку трішки брикету, з напівпрозорих віконних шибок зникли морозні абстракції. Стан його став цілком життєрадісним, але проблема залишалася – як поголитися? Юрій Миколайович почав розмірковувати над цим і згадав, що раніше перукарі точили небезпечні бритви шкірою. Ідея йому сподобалась. Віднайшов шкіряний пасок, прилаштував його до спинки стільця і почав точити одне з лез. Важко вдалося впоратися з трьома. Не знаючи ще, якими будуть результати його незвичних зусиль, взявся за гоління. Налив із чайника теплої води у склянку, жовто-буру від щоденного вживання. Підійшов до вкритого пилюкою дзеркала. Старанно натер рідкий помазок у кришеник мила, обережно переносячи на обличчя нещедру піну. Тоді вибрав із трьох лез одне, закріпив у старому-престарому станку і почав зрізати сиву густу щітку з обличчя. Після першої ж борозни зрозумів, що гоління стане тортурами, тупа сталь важко ковзала старою зморшкуватою шкірою, було боляче. Але то був принциповий біль. Неголеним зоставатися він не міг. З муками два рази прополов шкіру обличчя. Облив її водою з тазика, а потім, пирхаючи від одеколонного щипання, щасливо усміхнувся. Нічого, думав, пережити можна. Не таке пережили. Стара гвардія. Почав одягатися. Одягався неакуратно, але довго. Сорочка, краватка, костюм. Драпове пальто, розвішане на двох стільцях, після учорашньої пригоди було не тільки вологим, але й брудним. Вийняв із шафи інше пальто, демісезонне, хотів оглянути себе в дзеркалі, але такого великого дзеркала не було, що відзначив із деяким подивом. Нічого, потім подивлюся. Зачинив двері і ступив на тротуар біль-менш спокійної вулиці. Юрій Миколайович виходив не просто на прогулянку, у прогулянки була цілком конкретна мета. Кожного дня він заходив у приміщення райкому партії, колишнє, тобто, приміщення, як колись на роботу. Ніхто його туди не кликав, не запрошував, але з якихось причин він вважав це своїм обов’язком. Можливість вільно увійти у найбільшу містечкову споруду, у будівництві котрої приймав участь і Юрій Миколайович, давала відчуття душевного спокою, ілюзію, що він таки не зайвий. Внутрішнє розкішне оздоблення діяло на нього, однак, гнітюче, найімовірніше тому, що господарем там був уже не він. Ходив коридорами, затамувавши подих шепотів незнайомі прізвища, викарбувані на табличках на дверях кабінетів. І відчував важкий щем, сум, безглузде бажання повернути роки назад. Нечисленний люд, що шугав туди-сюди червоними килимовими доріжками, впізнавав його, дехто й вітався. Були й такі, що запитували: у справах до нас, Юрію Миколайовичу? Так, у справах, поважно відповідав, завжди знайдеться щось, знаєте... Справ не було ніяких. Але ж не міг він просто пройти коридорами і повернутись. Тож доходив до останніх дверей, там на табличці не було жодного прізвища, а був зображений чоловічий капелюх. Обережно відчиняв цілком доступні двері і так само обережно ступав на імпортні кахлі, намагаючись їх не забруднити. Якщо ж це все-таки траплялося, носовичком витирав підлогу, а потім підошви черевиків. Підходив до умивальника, старанно мив руки. Зачинявся в одній з кабін на хвилин 15-20 і переглядав там районну газету. Потім знову мив руки, ще старанніше. Зиркав на годинник перед дзеркалом, що закривало пів стіни, приводив до ладу зачіску негустим гребінцем. Повертався коридорами уже впевненіше, ніби після виконання якоїсь важливої справи. А на вулицю виходив із високо підійнятою головою, тримався гордо і незалежно, як у кращі свої часи. Це відбувалося щодня. Навіть тоді, коли відвідинам не сприяла ні погода, ні самопочуття. І він вважав себе причетним, причетним не до нинішнього життя країни, а до майбутнього життя. Коли про нього згадають, він буде на місці і буде готовий виконувати своє завдання. Так, буде готовий. Спочатку йому нададуть слово. Він вийде на трибуну, високу, на зразок тієї, з котрої говорив під час демонстрацій, першого травня та сьомого листопада. А може, й на ту саму трибуну. Люди стоятимуть довкола, уся площа і сусідні вулички будуть заповнені народом вщерть. А з підсилювачів буде лунати його голос. Його правдива і правильна оцінка сьогоднішнього стану справ. Почати треба буде з безробіття, безумовно. Відновлення роботи усіх підприємств, колгоспу. Потім обговорити стан навчання у школах. Припинення діяльності цих буфетів-пивнушок, котрі зараз на кожному кроці і біля яких ще з’являються нові. І ще... та про все. Він буде говорити про все. Довго і переконливо, і юрба буде йому аплодувати. Його одразу оберуть керівником району, бо тільки він бачить вихід з тієї безнадії, у котрій опинилась переважна більшість. І цей виступ стане тільки початком. Після обов’язкових відвідин райкому партії (колишнього, хоча для Юрія Мико-лайовича те приміщення не здавалось колишнім), треба було згаяти час до двох годин, тобто до обіду, жив він за московським часом. Коли щось боліло чи почував себе не зовсім добре, відразу ішов додому. Тоді думав, що шістдесят п’ять років не жарт, як-не-як. Це результат того, що ніколи не жалкував себе. Завжди горів і йшов попереду... Коли ж почував себе нормально, сумні думки не з’являлись, трохи прогулювався містечком. Спостерігав небо, людей і жахався, що стан вулиць щоразу стає гіршим. І ще жахався, що вулицями вешталось дедалі більше підпилого люду. І це до обіду. І ніхто не хоче працювати. Одного разу він домовився з двома волоцюгами, щоб навели лад на подвір’ї і на городі. Ті попросили аванс, Юрій Миколайович дав і більше ніколи не бачив тих дармоїдів. Такі часи, такі люди. Усе тримається на брехні та ошуканстві. Але чи може все довго зоставатися так? Юрій Миколайович якось розтринькував ті дві-три години, котрі відділяли його від обіду. Обід був кульмінацією дня. Можна навіть сказати, метою повсякденної діяльності Юрія Миколайовича. Під час обіду він відпочивав у затишку, котрого дістався лише зараз, у пенсійному віці. Годувала його обідами Магдалина Василівна Метенько. Немолода вдова. Магдалина Василівна вберегла здатність готувати смачні обіди. Жінка була низенька, повненька, знала усі новини містечка. Спочатку сподівалася, що матиме із столувальника якийсь приварок, але швидко переконалася, що їсть він багато і довго. І зовсім не замислюється, чи вистачає тієї мізерної суми, котру відраховує із пенсії, для того, щоб ті обіди хоч трохи скидалися на вишукані. Грошей не вистачало, то ж господарка докладала свої, серце у неї було добре, як у всіх повнявих людей. Змирилася з тим, що хоча б мала можливість поговорити щодня. З дуже, дуже розумним чоловіком. Отож обід, доброго здоров’я, Магдалино Василівно! голосно з порогу і завжди одними й тими ж словами, о, Юрію Миколайовичу, рада вас бачити, господарка відчиняла кухонні двері і привітно посміхалась, може, гарної кави перед обідом? та ні, що ви, я кави не п’ю, ви ж знаєте, пригладивши волосся, Юрій Миколайович заходив до кухні, де милував погляд накритий причепурений стіл, столувальник всідався на своє звичне місце так, ніби все життя тільки за таким столом обідав, і протягом всього обіду мовчав, слухаючи безупинний словесний потік доброї Магдалини Василівни, вона говорила про речі, які їх обох безпосередньо не стосувались, але сьогодні все-таки вирішила поговорити серйозно, бо ледве зводила кінці з кінцями, говорити про це їй було дуже неприємно, заплющивши очі, як перед стрибком у воду, вона почала: Юрію Миколайовичу, я хотіла б вас дещо спитати, можна? Умгугу, кивнув, не відриваючись від основного заняття. Я знаю, ви людина шановна, у вас пристойна пенсія, не така, як у мене, розумієте, тих грошей, які ви мені даєте, раніше якось вистачало, але часи змінились, дорожнеча, за м’ясо деруть безбожно, та й важко тепер дістати пристойний шматок, мені сусідка казала, що у вас не тільки пенсія, а й продукти отримуєте, сметану там, фарш, чи консерви якісь, чи м’ясо дешевше, по ціні нормальній, державній, ковбаски трохи також, та й картопля скоро буде така дорога, як ковбаса колись, у кооператорів тільки й є, і сон, знаєте, мені якийсь такий приснився сьогодні, ніби купаюся в річці, вода мене несе, каламутна вода, ой, не до добра се, так ось, дорогий Юрію Миколайовичу, я рада вам завжди і не хочу, щоб ви мене забули, але чи не могли б ми домовитись якось інакше, переробити, сказати б, нашу початкову угоду, щоб ви мені якісь продукти доставляли, бо інакше нині не прожиємо, ніяк, ви лише не думайте, що я хочу на вас заробити, Боже сохрани, нічого мені не треба, але діла такі... такі діла. Юрій Миколайович допивав компот уже без задоволення. Повіяло катастрофою. Або жінка бреше, або – інфляція. Чи і те й інше. Втім, хитра баба. Хоче просто знати, що там у тих кульках, котрі він іноді приносив із собою. Спочатку він хотів викласти власні погляди на економічну політику держави, але передумав. Зайве все. Доведеться залишитися без цих обідів. Дякую, Магдалино Василівно, обід смачний був, як завжди, а щодо ваших міркувань з приводу деяких проблем, то я подумаю, обов’язково подумаю, важко, знаю, важко, а кому нині легко? Після обіду Юрій Миколайович квапливо попрощався. Наступного дня добра вдова даремно чаклувала над борщем та биточками з гречкою, Юрій Миколайович обідати не прийшов. Після того, як припинив обіди у Магдалини Василівни, Юрій Миколайович протягом одноманітних днів майже ні з ким не спілкувався. Він голився, потім ішов до колишнього райкому, потім нашвидкуруч і без апетиту їв щось удома і думав, постійно думав про різні речі, про те, наприклад, що життя тримається зараз на брехні, на дурисвітстві, два кусочка колбаски у тебя лежали на столе, ты рассказывал мне сказки, только я не верила тебе, яка нісенітниця, яка приземленість, і це сучасна, так би мовити, пісня, сучасна, так би мовити, культура, ох, із яким задоволенням він би переламав кістки отій культурі, вилив би на неї ті ж самі помиї, які оця так звана вільна... вільна! та що вони знають про волю! якими оця так звана вільна молодь заливає минуле, обливає пафос і героїку його, Юрія Миколайовича Козички, життя, ця глупа молодь, котра не може вигадати нічого кращого від спекуляції і глузування з усього, чим країна жила ще кілька років тому, тут головне – папери, треба, щоб вони уже надійшли, бо жити не хочеться від нахабного глузування над усіма справжніми цінностями, такими, котрі не можна купити, не можна оцінити доларами, такими, про котрі вони, ці молоді бовдури, нічого не знають, і уся країна перетворена в суцільний базар. Лише горілка перестала бути дефіцитом, вона є всюди, навіть там, де її немає, у якомусь селі, кажуть, сорок чоловік від тої горілки померло, ох, ну як можна жити в такому світі? Зима Юрію Миколайовичу давалася нелегко. Зима була вологою. Сніг відбілів і відчорнів. Морозець з’являвся лише ночами, а ранком кудись тікав. Люди хворіли, і ліків для всіх не вистачало. Люд кутався у старий шарф і пальто, і ставав зовсім таким, як і зима, негарним і незатишним. Свята були скромними, але дуже п’яними. Особисто Юрій Мико-лайович не святкував. Новий рік ще якось зустрів, випив без задоволення чарку горілки. Про Різдво навіть не згадав. На щастя, він не захворів. Але відчував, що з ним щось сталося. Якісь зміни відбулися усередині його організму. Зовсім повільні зміни. Він не міг їх означити, тим більше описати словами. Але відчував присутність тих змін, їх повільний розвиток і вплив. Усі кімнати будинку Юрій Миколайович розмістив у одній. У спальні. Бо там була грубка. Було якесь тепло, котрого в інших кімнатах бракувало. Опалювати увесь будинок він не міг із двох причин. По-перше, треба було йти і роздобувати  вугілля. Куди йти і як роздобувати, цього він не знав. Зателефонував на опалю-вальний склад. Йому сказали, що вугілля немає. Він назвав себе і всі свої посади. Тоді сказали, що є брикет. Добре, згодився Юрій Миколайович, поняття не маючи, що таке брикет. Йому привезли тонни дві —самоскид висипав зернисту чорноту посеред двору. Ця крихка маса навіть у грубці горіла ліниво, грубка диміла, стіни кімнати почали вкриватися сажею. Втім, інколи Юрій Миколайович кімнату провітрював. Але, по-друге, якщо б і було пристойне вугілля, польське та антрацит, він не знав би, що з ним робити. Раніше у нього був кочегар, сам же він у пивницю, де стояв котел опалювання, заходити просто боявся. Отож до спальні перемістилися коридор, кухня, ванна кімната. Без вітальні він дуже добре обходився, бо нікого було вітати. Обмивався Юрій Миколайович у великому тазику, гріючи воду на грубці. Їжу готував, одну тільки яєчню, на електроплитці. Одного разу він забув її вимкнути, поверхня електроплитки роздулася, як мильна бульбашка, але поки що нею ще можна було сяк-так користуватись. У спальні речі сплуталися, як у рюкзаку туриста, котрий повертається додому з походу. Одяг, білизна, залишки їжі, черевики, якісь книжки та журнали, носовички, немитий посуд і ще багато всякої всячини створювали картину неперевершеного хаосу. Господар, втім, жив у ньому цілком комфортно. Лише іноді охоплював поглядом усе відразу, і тоді йому ставало неприємно і навіть соромно. Але подібний стан тривав лише одну мить, у душі Юрія Миколайовича відновлюва-лися спокій і байдужість до речей, які його оточували. Крім опалення, були й інші об’єктивні фактори, які ускладнювали його життя. Раз на два тижні він відносив брудну білизну до Каті. Ця Катя колись, за кращих часів, прибирала його кабінет. Зараз же згодилась за помірну плату прати білизну, помірною платою була жердина ковбаси. Білизна була чиста і випрасувана на совість. Але Катя захворіла. Когось іншого знайти не вдалося. І Юрій Миколайович прав білизну сам. Навіть прасував, як умів, праску знайшов цілком випадково у кухонній шафі. Зрозуміло, що регулярності він не дотримувався. Білизну крутила «Малютка» і все це, ясно, відбувалося у спальні. І – обіди. Обідів більше не було. Тому були дні, а часто й кілька днів поспіль, коли він не їв гарячого. Це не сприяло ні його настрою, ні роботі його шлунку. Кілька разів він бачив Магдалину Василівну на вулиці і ховався від неї, як школяр від учителя. Кожного разу він картав себе за це, проте наступного разу ховався знову. Приміщення колишнього райкому продовжував відвідувати, але відчув, що щось дуже змінилося. Віталися йому дуже рідко. На нього дивилися як на якусь річ, котра, на щастя, нікому не заважає. Ходить – і нехай. Поки ще може ходити. Через це Юрій Миколайович уже не відчував своє потрібності та гордощів, коли виходив із дверей райкому на вулицю. Усе чіткіше вимальовувалася думка про папери. Так, вони надійдуть. Він бачив перед собою конверт. Зі світло-коричневого цупкого паперу, зі штемпелем «термі-ново». Штемпель червоного кольору. Проте поки що Юрій Миколайович не вирішив, що має бути всередині. Це не заважало йому чекати на папери кожного дня. Якщо б він стежив за часом, протягом якого думав про ці папери, то, мабуть, здивувався б результату. Результатом стало б не менше половини дня. Часу він не помічав, на щастя. Адже багатоденні роздуми привели лише до того, що конверт має бути з цупкого коричневого паперу. Поняття сніданку, обіду, вечері в нього не існувало. Їв, коли відчував голод, будь-що, що потрапляло під руку. Але о другій годині обов’язково вмощувався на стільці біля вікна. Звідти він бачив поштові скриньки усієї вулиці. О так, він добре пам’ятав ті часи, коли поштарі заносили газети та листи до кожної хати. Поштар навіть на кілька хвилин сідав і перемовлявся з господарями двома-трьома фразами. Випивав склянку мінеральної води. Чи склянку пива. Поштар заходив завжди в обідній час, коли господарі були вдома. І був, із деяким перебільшенням, членом сім’ї. Принаймні в обід. Але ось газет побільшало, передплачувати їх було правом і обов’язком кожного громадянина, поштарів не вистачало. І одного дня Юрій Миколайович власноруч підписав прохання пошти: усі поштові скриньки на одній вулиці закріплюються в одному місці. Звідти мешканці забирають кореспонденцію вже самі. Поштар як член сім’ї самоліквідувався. Коли ж то було? В якому році? Юрій Миколайович не пам’ятав. Взагалі він помітив, що виразно, до дрібниць, пам’ятає усе, що сталося з ним дуже давно, і тьмяно пам’ятає те, що відбулося за останні два десятиліття. Дати плутались. Забувались імена. Давні відчуття і запахи перестали бути знайомими. Поштарка приходила не раніше четвертої. Проте, думав Юрій Миколайович, сьогодні вона прийде раніше. Бо принесе його папери. Тому кожного дня о другій годині займав звичне місце. Поштові скриньки давно не фарбувались і навіть колір їх не можна було визначити. Вулицею проходили люди. Юрій Миколайович впізнавав майже всіх. Не завжди вдавалося пригадати, коли з ким познайомився. Може, й не знайомився ніколи, а лише бачив на вулиці кілька разів. Без усяких зусиль, якось само собою він розділив перехожих на чотири групи. До першої належали особи (особи – саме це слово він вживав у думках) похилого віку. Вони повільно, боячись упасти, часто зупиняючись, йшли тротуаром, принаймні у половини з них була палиця, парасолька чи якийсь кілок. Одягнуті ці люди були в дуже стареньке пальто, не обов’язково зимове, голови жінок були повиті хустками чи шарфами, чоловіки прикривали голови здебільшого облізлими заячими вушанками. У їх очах, у непевних поглядах виразно відчувалася безнадійна безнадія. І все-таки вони йшли, рухались кудись і для чогось, і Юрій Миколайович не відчував до них ніякого жалю. Це поняття втратило для нього логічний смисл багато років тому. У другій групі були передпенсійні. Ці одягнені акуратніше, стара одежа ще не встигла втратити все елегантне, що було закладене в ній колись. Ступали рішуче, але не поспішали нікуди, і в постатях відчувалась розгубленість. Жити по-старому вони не могли, по-новому ж не вміли. Не знали, як можна перейти цей місточок, від старого до нового, і чи можна перейти його взагалі. Третя група – молодняк. О, це були голосисті, у вічному русі, парубки, їм треба було поспішати відкрити мале підприємство, велике підприємство, провернути бартер, привезти пива з сусідньої області, відвезти тару, збудувати будинок, встановити параболу з безліччю каналів і дати раду  сотні інших справ. Вони не тільки ходили вулицею, а й гасали нею в автомобілях, хоча проїзд вулицею Франка був заборонений. Джинси, гостроносі черевики, золоті ланцюжки та персні, до лиску поголена голова – Юрій Миколайович не міг на них спокійно дивитись. До цієї ж групи належали  дівчата-жінки, котрі й зараз, узимку, намагалися показати свої принади усім, кому не ліньки туди дивитись. І – підлітки. Це було найстрашніше. Майже завжди п’яні підлітки. Лайка, крик, погрози. Бійки, майже до смерті, смерть не важила для них багато. Дітлахи, котрим незнайомі ніякі справжні цінності. Цінність – долар, а ще краще сотня доларів. Цінність – вибити комусь зуба. Просто так, без переляку і без причини. Якщо слабий – виб’ють тобі. Багато горілки, це в кращому разі. Ніяких думок. Ніхто ні від кого нічого не жаліє. Усі добрі один до одного. Трипер передається по колу. Агресивність. Грабунки. Син убиває батька. Чоловік убиває дружину. Батько убиває доньку. Ось – катастрофа, ось небезпека, ось майбутнє, думав Юрій Миколайович, ми, наше покоління, робили все правильно. Біда лише в тому, що нам не дали довести усе до кінця. І ми просто не встигли. Просто не встигли. Щоб надати своїм спостереженням якогось конкретного смислу, Юрій Миколайович віднайшов чистий загальний зошит. Для назви поки що залишив місце. На чистій сторінці зверху виводив дату, потім акуратно, з допомогою лінійки, розбивав аркуш на чотири частини. Надписував римськими І, ІІ, ІІІ, ІV. І паличками відзначав групу тих, кого бачив на вулиці. Були граничні випадки. Тоді він заплющував очі на кілька секунд, думав і приймав якесь рішення. У цього статистичного не нудного заняття була одна хиба. Через деякий час Юрій Миколайович помічав, що не тримав постійно у полі зору поштові скриньки. Спльовував від досади і, так як був — у капцях, виходив на вулицю. Відчиняв свою скриньку. Скринька була порожня. Повертався додому. Капці і шкарпетки промокали, але він цього не помічав. Йому було прикро, що за цей час вулицею пройшло багато не облікованих людей. Але біс із ним, казав собі, папери ж – важливіше. Продовжував спостерігати і відзначати перехожих. Може, це колись і згодиться. Ніхто не знає заздалегідь. З другої до четвертої Юрій Миколайович вибігав п’ять-шість разів. Після четвертої, нарешті, приходила поштарка. Газет та листів було небагато. Юрій Миколайович бачив, що в його скриньку нічого вкладено. Тим не менше, коли поштарка від’їжджала, він знову виходив і відчиняв скриньку. Скринька була порожня. Йому хотілося бігти за поштаркою, пояснити їй, що вона забула на пошті його папери. Але поштарка вже була далеко. Тут Юрій Миколайович помічав, що його ноги у цілковитій брудній волозі. Так відбувалося щодня. Але ж цього не може бути, казав він собі, це неймовірно. Одного дня, вийшовши з приміщення райкому партії (колишнього), Юрій Миколайович подався на пошту. Начальник пошти, Андрій Андрійович Федорченко, добре знав Юрія Миколайовича. І ніби зрадів йому. Якими долями, Юрію Миколайовичу, а виглядаєте ви – на здоров’я, що не кажи – старий гарт. Та вже, без зайвої скромності згодився Юрій Миколайович, у мене маленька справа, Андрію Андрійовичу, бачте, я чекаю бандероль, особливої ваги, давно уже мала надійти, чи не загубилася вона десь тут у вас? У нас... загубилася? Та ні, ні, Юрію Миколайовичу, відверто кажучи, і нема чому губитись, газет мало, листів ще менше, а бандеролей і немає зовсім. І все-таки, наполягав Юрій Миколайович, як у вас тут іде реєстрація? Я б подивився. Андрій Андрійович почав гарячково думати, від чого давно уже відвик. Стороннім розкривати усі деталі заборонено, але ж у цього є ще, мабуть, зв’язки, піде, поскаржиться, вишлють справжніх контролерів чи ревізорів, їх тут ще не вистачало. Це проти правил, Юрію Миколайовичу. Але випадок винятковий. Я вам усе покажу, зайдемо до сортувальної. Вони через задні двері вийшли в коридор, потім увійшли у невелику кімнату без вікон. У кімнаті стояв сейф. Ось тут дівчата розбирають, сказав Андрій Андрійович. Потім виносять. Вибачте, куди виносять? Зараз покажу. Перейшли в іншу кімнату, значно більшу. У кімнаті було кілька столів. Над кожним столом висіла табличка, на котрій були написані два прізвища. Чиї це прізвища? Поштарів. Скільки всього чоловік розбирає пошту? Тільки двоє. Потім вони кладуть відповідні послання на стіл поштаря. Поштар розносить вулицями. Отже, кореспонденція тут, на столах, деякий час лежить без нагляду? Деякий час лежить, згодився начальник пошти. Але ж кімната зачиняється на ключ. Так, так, кепські справи. Не кажучи вже про те, що або той, хто розбирає пошту, або сам поштар може відкрити конверта. У принципі... Але ж розумієте... Це їх робота. Вони за це відповідають. Людський фактор ніколи виключити не можна. Але я за своїх дівчат ручаюсь. На якого, кажете, конверта ви чекаєте? Розмірами більший, ніж звичайний конверт. Удвічі, а може — і втричі. З цупкого коричневого паперу. Зі штемпелем «терміново». Червоного кольору штемпелем. Юрію Миколайовичу навіть на думку не спало, що викладає він свої фантазії. Червоним? — перепитав начальник пошти недовірливо. Чому саме червоним? Щоб помітним був на фоні. А-а.. А що саме в ньому, даруйте? У найзагальніших рисах? Про це я не можу сказати. Та й вам про це краще не знати. Вам треба би знайти те послання. Адже ви реєструєте десь те, що отримуєте? Аякже, у книзі прибуття. Подивимося її. Подивимось, згодився Андрій Андрійович. Він чомусь почав відчувати, що з цієї історії сухим не вибереться. У третій кімнаті за столом сиділа жінка. Перед нею лежала товстелезна книга. Жінка ледь устигла зайняти належне їй місце, почувши, що начальник обходить кімнати. Ларисо, подивися-но, чи не зареєстрована кореспонденція на ім’я Юрія Миколайовича Козичка за останній місяць. За два, поправив Юрій Миколайович. Невеличка бандероль. Через сім хвилин Лариса твердо сказала, що ні, нічого немає. А як кореспонденція потрапляє на пошту? – спитав Юрій Миколайович. Андрій Андрійович легенько відкашлявся і офіційним тоном пояснив: пошту привозить поїзд. Львівський. На поїзд чекає наш мікроавтобус. Шофер, він же й кур’єр, забирає мішок і привозить сюди. До кімнати сортування. А цей... кур’єр не може вийняти щось із мішка? Мішок спеціальний. Засургучений. Даруйте, але якщо так думати, то бандерольку можуть витягти будь-де. В поїзді, наприклад. Або взагалі її не надсилати. Так, так, звичайно, ніби згодився Юрій Миколайович. У вашому ланцюгу чотири слабкі місця. Кур’єр, дві сортувальниці і поштар. Два поштарі? Тоді п’ять слабких місць. Рівняння з п’ятьма невідомими, додав і по-дитячому засміявся. Поговоріть із ними, будь-ласка, Андрію Андрійовичу. Я вам раджу. Серйозно поговоріть. Бандеролька, знаєте, не звичайна. Обов’язково, Юрію Миколайовичу, обов’язково поговорю. Та що там поговорю! Я допитаю їх як слід. Адже, якщо сталося щось отут, на місці... неприємно, знаєте. Начальник пошти добре знав, що підлеглі розкривали не один конверт, особливо якщо там щось промацувалося. Він був упевнений, що хтось десь на нього накапав. І що там може бути, у тій  %

Oldal: НЕЗАВЕРШЕНЕ КОЛОde írhatod a weboldalad új lapjának a címét
Сергiй Степа, твори - © 2008 - 2024 - litrsergej.hupont.hu

A honlap magyarul nem csak a weblap első oldalát jelenti, minden oldal együtt a honlap.

ÁSZF | Adatvédelmi Nyilatkozat